Стратегії подолання труднощів (Coping)

Стратегії подолання, що в професійній термінології називаються «копінг» (англ. coping — подолання), — це зусилля людини, спрямовані на те, щоб впоратися зі стресом, який на даний момент перевищує її сили. Цей термін був введений психологами Річардом Лазарусом та Сьюзан Фолкман. У 1984 році вони описали копінг як постійно мінливі когнітивні та поведінкові зусилля, спрямовані на подолання внутрішніх і зовнішніх вимог.

«Coping» відбувається частково свідомо, частково автоматично. До нього належать когнітивні процеси, такі як переосмислення ситуації, та видима поведінка, як-от вирішення проблем або пошук допомоги. Для батьків дитини з психічним захворюванням це — дрібні й значні реакції на повсякденне життя: дзвінок до консультаційного центру, глибокий вдих перед батьківською нарадою, перерва на балконі після важкого дня.

Лазарус виділяє два основні напрямки. При проблемно-орієнтованому подоланні стресу людина безпосередньо береться за стресову ситуацію і намагається її змінити. Приклади: дізнатися про хворобу дитини, делегувати домашні обов’язки, узгодити зі школою компенсацію нерівних можливостей або домовитися про прийом у клініці.

Емоційно-орієнтований підхід до подолання труднощів зосереджується на власних почуттях, що виникають у результаті стресу. Людина регулює страх, гнів або виснаження, наприклад, шляхом розмови з подругою, кількох хвилин фізичних вправ або усвідомленого дихання.

Обидва підходи мають своє місце. Якщо ситуацію можна змінити, допомагає проблемно-орієнтований підхід. Якщо ж ситуацію майже неможливо контролювати, наприклад, час очікування на місце в терапевтичному центрі, більшого полегшення приносить робота з власними почуттями. Той, хто знає свою стресостійкість, часто вже відчуває, який підхід є ефективним саме в цей момент.

Не кожна стратегія є корисною в довгостроковій перспективі. Дослідження показують повторювану закономірність: активне вирішення проблем, прийняття ситуації та пошук емоційної підтримки супроводжуються меншим психологічним навантаженням. Ці підходи вважаються корисними або адаптивними.

Інші моделі дають короткочасне полегшення, але в довгостроковій перспективі погіршують ситуацію. До них належать постійне уникнення проблем, безперервні самозвинувачення та вживання алкоголю чи інших речовин. Вони вважаються несприятливими або неадаптивними і пов’язані з більшим психологічним навантаженням.

• Корисно: просити про допомогу, розподіляти обов’язки, планувати фіксований час для відпочинку, практикувати техніки релаксації, називати свої почуття.
• Несприятливо в довгостроковій перспективі: брати все на себе, розривати контакти, звинувачувати себе, приглушувати навантаження алкоголем.

Межі між цими станами розмиті. Усамітнення на вихідних може додати сил. Якщо ж воно триває тижнями, відпочинок перетворюється на тривожний сигнал.

У повсякденному сімейному житті можна практикувати обидва підходи до подолання труднощів. На практичному рівні допомагає планування конкретних кроків: записати контактні дані відповідальної особи в клініці, розподілити тижневий графік між обома батьками, поінформувати роботодавця про напружений період. Такі кроки дозволяють частково повернути контроль над ситуацією.

На емоційному рівні важливе значення має власне відновлення. Прогресивна м’язова релаксація, коротка прогулянка, відверта розмова в колі друзів або в групі самодопомоги зміцнюють стійкість. Багато батьків недооцінюють турботу про себе, оскільки хвора дитина привертає всю увагу. Той, хто місяцями працює на межі своїх можливостей, ризикує глибоким виснаженням, яке відчуває й дитина.

Перевіреним проміжним кроком є звернення до власних джерел сили. У психологічному супроводі це називається активізацією ресурсів: разом зібрати те, що раніше давало сили, і повернути невелику частину цього у повсякденне життя. Іноді для початку достатньо півдня вільного часу на тиждень.

Навичок подолання труднощів можна навчитися. Коучинг для батьків та супровід, які пропонує сайт Rückenwind, допомагають знайти корисні стратегії та розпізнати несприятливі моделі поведінки. Це супровід, а не лікування.

Якщо напруга не слабшає, сон порушується протягом тижнів, настрій постійно погіршується або з’являються думки про те, щоб здатися, потрібна професійна допомога. Першими місцями, куди слід звернутися, є кабінет сімейного лікаря, психотерапевтичні кабінети та консультаційні центри. Що стосується дитини: діагноз та оцінку необхідного лікування може поставити виключно дитячий та підлітковий психіатр або лікар-спеціаліст чи психотерапевт.